Про славних волинських братів — Іванів Омелянюків

розміщено в: Publications, Без категорії, Публікації | 0

Олеся КОВАЛЬЧУК,

заслужений учитель України, Волинь

У нинішньому драматичному контек­сті нав’язування путіноманами безпардон­ного цинізму під псевдотолерантним век­тором “какаяразніца” видається доречним звернути увагу громадськості на нововида­ну у “Ярославовім Валу” книгу “Іван Омелянюк: життя за двох” за авторством Ніни Горик.

Продумано і цікаво викладена там життєва історія — то реальність, сповнена своєрідною містикою і промовистою сим­волічністю щодо незнищенності націо­нального генофонду українства. Йдеться про дивовижну гармонію у життєвому ви­борі двох рідних братів — двох Іванів Оме­лянюків, долі яких сприймаються як про­довження одна одної у служінні україн­ській ідеї.

Для окреслення усіх сущих іпостасей одного з головних героїв Івана Васильовича-молодшого знаного в Україні та світі вченого-винахідника в царині телерадіоелектроніки замало було б і солідної газет­ної колонки. Тож зупинимось на найсуттє­вішому. Від 2007 року наш герой значиться як засновник і фундатор благодійного фонду його імені “Майбутня Волинь-Україна”, переймається підтримкою малоза­безпечених здібних учнів та студентів, за­хистом української мови, виданням прос­вітницької літератури, підтримкою волон­терського руху. Принагідно зауважимо, що рафінований за освітою та професією ус­пішний технар проблеми рідної мови (о, неперебутня у віках наша гірка проблема­тика!) утримує в полі зору ще із юності при “хрущовській відлизі”, а в часи незалеж­ності надає кошти на стверджувальні рідномовні акції для широкого загалу, бере участь в організації практичної діяльності “Руху за українську мову”.

Останнім часом в центрі уваги благо­дійника — антикоронавірусна сфера. Не­давно до всіх пожертв додав із власної ки­шені понад 1 млн. гривень на закупівлю суперсучасного діагностичного устаткування для лікарні і пологового будинку у місті Ковелі та дієвого спорядження для опорних лікувальних закладів усієї Волині. Пояснив свій жест лаконічно: “За паспор­том я киянин, але кров у мене волинська”.

На обивательській погляд може здати­ся, що успішний науковець та підприє­мець так щедро “розкидається грішми”, бо давно зрівнявся своїми статками з відоми­ми олігархами і не має жодних турбот в особистому житті. Усе ж це далеко не так. Ідеться про незмірно більше — про святе, про покликання совісті, про розуміння патріотизму як належності до тих, котрі не хочуть миритися із приниженням рідного народу неперебутньою бідністю. У пам’яті — пограбована совєтами заможна колись родина, виходець якої дивом спромігся от­римати загальну середню освіту, приріка­ючи себе на поневіряння аж до хронічного недоїдання.

А ще поводитися по-іншому не дозво­ляє пам’ять серця — пам’ять про старшого брата — повного, як то вже мовилося в за­головку, тезку.

Нагадаємо ж, що обидва герої книги — сини поліщуків Василя Івановича та Пелагеї Григорівни з села Підсинівки на Старовижівщині. Голова родини, до речі, мав прізвисько Гайдамака, бо в юності встиг повоювати за Україну, був кавалеристом у гайдамацькому полку гетьмана Скоропад­ського. Улюблений син-первісток загинув у 20-річному віці “за любов до України” — був розстріляний серед інших патріотів у Ковельській тюрмі катами НКВС 23 чер­вня 1941 року. Встиг натрудитися у бать­ківському господарстві, яке постало у нев­сипущій праці з кількох гектарів Палажчиного приданого до добротно облаштовано- го обійстя в селі та розкішного хутора Калинець в лісі з господарськими спорудами, двома пасіками, ставочками, висадженим калиново-ліщиново-дубовим гаєм. До слова, за спогадами сестри Марії, “при со вєтах там голе поле зробили”. Попри до- межну зайнятість фізичною роботою, юний Іванко ретельно працював над само­освітою, у вільні хвилини не розлучався з­ історичною літературою та “Кобзарем”. Підготував до школи двох сестричок так, що їх прийняли одразу до 2 класу. Вільний час у святкові дні витрачав на спілкування з друзями-однодумцями, що були задіяні в структурах “Просвіти” та ОУН. Мав коха­ну — вродливицю Марусю Романчук, учи­тельку із сусіднього села, активістку-підпільницю. Обоє співали разом в організо­ваному нею хорі волелюбних пісень. До слова, коли тіла розстріляних німецька вже влада дозволила рідним забрати додо­му, Марусю упізнали по розкішній чорній косі, а друга була відірвана разом зі шкі­рою. Тяжко катували й самого Івана. При передачі харчів мати побачила перед со­бою замість двадцятилітнього юнака-красеня посивілого, побитого і знесиленого незнайомця з глухим, як у старого діда, го­лосом.

Онука Омелянюків Марія Хотинська у своїй книзі “Минуле стукає в серце” зма­лювала трагічну картину вболівання за розстріляним сином: “Мати дуже побива­лася за єдиним сином. Голосила, ридала, стелила на підлозі його костюм, схилялася над ним, як над покійником. ” Невдовзі по трагедії Палажці приснилося, що поріг хати переступив ангелоподібний чоловік у білому з немовлятком на руках і проказав: “Не журіться, мамо, я приніс вашого Іван­ка. .Виросте з нього велика людина, по закордонах буде їздити.” Справді, через рік з’явився на радість батькам і шістьом сестрам той хлопчик, ім’я якому подарував сам час народження — 7 липня, і який у дорослому віці таки підтвердив пророцтво з материнського сну.

Іван Омелянюк-старший таки повер­нувся у рідну Підсинівку — майже через 55 років після загибелі. Монумент братові звів Іван Омелянюк-молодший. “Україно — ти вічна у його жертві, а він вічний у то­бі” — це не тільки напис на граніті, як то справедливо зауважує авторка книги. Це переконання, яке десятиліттями жило в серці наймолодшого представника роду Омелянюків. Жило з дитинства, коли при радянській владі працьовита заможна сім’я Омелянюків опинилася у важких злиднях: поля і худобу забрали до колгос­пу, а батька — в тюрму. Малому Іванкові світило досить безрадісне майбутнє. Як же йому, дитині з колгоспного убозтва і наці­ональної родинної трагедії, вдалося, дола­ючи неймовірні труднощі, сягнути вираз­них успіхів у модерній науковій царині уже при незалежності — та водночас під­ставляти їй повносиле плече, і розповіда­ється в книзі. Розповідається добірною мовою, з цікаво поданими подробицями і місткими художніми деталями.

P.S. Укотре гортаючи сторінки багато ілюстрованої книги про історію успіху всу­переч злій волі влади, ловлю себе на думці про певний дефіцит літератури такого штибу та ще про те, як важливо допомагати по­дібному чтиву, животворній лектурі, дійти до найширшого кола співвітчизників — чи­таймо і посилаймо свою вдячність за жит­тєве подвижництво і самому І. В. Омелянюку, що є певною мірою співавтором, і тала­новитій письменниці Ніні Горик, якій вдало­ся обсервувати потужний конкретний ма­теріал вітчизняної історії загалом.

Залишити відповідь